Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

Ми під’їжджаємо до села. Далі, за селом, останній хутір – Лукавиця. Далі – Зона.

Покійний Сталкер, Володя Таран, не раз намагався натякнути на природу Ольгерда Костянтиновича. Кожного разу, мовби між іншим, він зауважував: «А Бориско наш не любить Зони, ой не любить». Зона до демонів ставиться вороже, це знав кожен.

Втім, особливого страху в Ольгерда Костянтиновича перед Зоною я не зауважував. Він полюбляв блукати там, точніше, намагався заблукати в ній кожного разу, коли виходив на прогулянку, але, на жаль, знав її надто добре. Мапографічні похибки він допускав лише аби потішити дам, які, наважившись, вирушали босими вглиб півострова, в ніч, вірячи, що попереду – справді прогулянка на півтори години.

Сталкер був сусідом Бориска. Він жив за сім кілометрів від Григорівки у спеціально викопаній для себе печері. Там він рятувався від алкоголізму, який переслідував його по п’ятах від часів розвалу СРСР. Тоді він, молодий офіцер КДБ, не підозрював, що його особливі здібності до визначення характеру людини за почерком, які дозволили йому в такому юному віці отримати квартиру, автівку і солідний оклад, а також право носити табельну зброю, будуть потрібними лише для вирахування з-поміж десяти кандидатур на посаду бухгалтера того, хто більше боятиметься красти. Він не знав, що йому доведеться жити на копійки в холостяцькій квартирі під Трипіллям, вишукувати підказки до розгадки таємниці Зони з пісень Бутусова і книг Шилова, не знав, що боротьбу зі Звіром доведеться вести самотужки.

Зрештою, я теж не знав, що одного морозного ранку мені доведеться виводити з його квартири сорок пігмеїв з Санкт-Петербурга, які приїхали серед ночі, без попередження, на курси графології, якраз тоді, коли він спробував перервати свій триденний запій десятком пігулок діазепаму.

Сталкер знав Зону. На Зоні йому не хотілося здохнути. Він захищав Зону. Він був готовий убити, був готовий померти, якщо треба.

Ольгерд Костянтинович, що страшно, теж.

Тієї осені, коли в Ольгерда Костянтиновича вкрали сумку, він до перших приморозків харчувався рибою. Удвох із Діді Ольгердівною вони випливали на Дніпро і закидали сіті. Ольгерд Костянтинович казав, що за день могли впіймати до сорока рибин. Частину улову вони передавали ще живому тоді Сталкеру. Сталкера не стало взимку.

У них було старе каное. Досі не можу забути переміну, яка сталася з Любою, дівчиною з Москви. Власне, не те, щоби зовсім дівчиною. Любі на той момент було якраз посередині між тридцяткою і сороківкою. За спиною два невдалі шлюби. Тіла першого чоловіка так і не знайшли в тому лісі під Москвою. Вона здогадувалася, що він справді зробив так, як завжди погрожував, – заштрикнув собі смертельну ін’єкцію героїну. Одначе тіла так і не знайшли. Ми гуляли з нею Києвом якось, і вона вказала на рекламу квасу «Тарас». «Все таки щось змінюється, – мовила. – Ще рік тому я почала би ревти, якби побачила це ім’я. В Росії воно ніяк не популярне». Минуло п’ятнадцять років, і тільки рік тому вона перестала плакати, коли бачила випадково ім’я свого чоловіка. Той нікчемний француз, який був у неї після Тараса, хоч і допоміг їй розпочати який-такий бізнес, щасливою її не зробив. І який сенс у тій кав’ярні, хай і на Пушкінській, якщо минулого року вона збанкрутувала. І який сенс у тому французі, що він весь анархічний, який сенс у тому, що він бачить світимість, як дон Хенаро, який сенс у тому, що він у захваті від українського самогону, якщо її серця не знайшли в лісі разом з тілом Тараса.

Остання її спроба зав’язати стосунки з чоловіками закінчилася стрибком з вікна першого поверху. У хатніх тапцях, у домашньому одязі вона вистрибнула просто на сніг і побігла чимдуж до людей, а її молодик з ножем у руці уже вилазив за нею слідом.

Люба вміла дивовижно посміхатися. Ми з Віктором, моїм орлиноносим приятелем з півдня Росії, довго намагалися вгадати, яка ж професія Люби в житті. Медична сестра? Вчителька молодших класів? Відділ зв’язків із громадськістю? Її посмішка була непроникною і заспокійливою. Ніколи не сказав би, що вона пустила сльозу, бо згадала чоловіка, який зробив собі «золотий заштрик» у лісі Підмосков’я, глупої зимової ночі, незважаючи на всі її ридання та благання не робити цього.

Якось вона теж опинилася на березі Дніпра під Каневом, недалеко від того місця, де стояв табором мандрівний театр Ольгерда Костянтиновича. Вона стояла на березі ріки одного туманного ранку і спостерігала, як повертається на каное Ольгерд Бориско. У плащі з закоченими рукавами, підперезаний якоюсь шворкою, з волоссям, перехопленим червоною пов’язкою, він нагадував одержимого, що ходить світами. Не наважившись попросити в Ольгерда Костянтиновича човна, вона так і прождала би, доки не розійшовся туман. Бориско сам запропонував їй, і Люба, стоячи в каное, як у гондолі, попливла в «молоко».

Вона повернулась іншою людиною. Або духи відпустили її, або вона зрозуміла, що мертві самі мають ховати своїх мерців.

Ольгерд Костянтинович часом возив у своєму каное черепах. Переправляв їх з одного місця в інше. У будиночку в Григорівці я бачив картину, намальовану ним ще в період «фраєрування»: безліч черепах, що пливуть до світла, побачених із дна прірви.

Іншу картину Бориска я бачив у Таганрозі в приватній колекції людини, чиє ім’я цікавило СБУ ще від початків незалежності. На картині зображено жінку-сфінгу – наполовину левицю, наполовину людину – і символи трьох часів: профанного, ієрархічного і перпендикулярного. Шию Сфінги перетинав грубий шов. Муза Бориска, упізнавши у фігурі Сфінги перса суперниці, кинулася з ножем спершу на картину, а потім – на художника.

Бориско вже давно не малював.

– Я хотів би знову виїхати на пленер, – поділився він, коли ми нарешті вибралися з машини. Ольгерд Костянтинович дав указівки водієві, як безпечно виїхати з цієї глушини. Ми сіли при дорозі в затінку. Ольгерд Костянтинович запалив. – Це болісне відчуття. Мені бракує живопису.

У нього важкий клунок з їжею для Діді Ольгердівни. З весни вона остаточно переїхала до Григорівки. Планувала залишитися там на зиму.

– Мене теж витісняють із Києва. Цієї зими майстерні художників від Профспілки вирішили не опалювати. Всі мої підопічні поздихали. Всі риби, раки, всі молюски. Так що тепер мене в Києві ніщо особливо й не тримає. Скоро я теж переїду, як Діді Ольгердівна. Уже такий вік, що пора присвятити себе головному – готуванню до мандрівки.

Костянтин Ольгердович усміхнувся посмішкою замшілого пня.

– Ви вже відчуваєте настільки реально?

– Дуже. Все почало відбуватися надто швидко.

– Є два моменти